80 тис. уболівальників на стадіоні, демонстрація 1 травня і велогонка Миру. Як жив Київ у перші тижні після Чорнобиля

Новое время 26 квітня 2021 року

Автор: Олена Насирова

35 років тому, 26 квітня 1986 року, в Україні сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства — аварія на Чорнобильській АЕС. Декілька тижнів всього за сто кілометрів від станції тривало життя в невіданні. Про Київ травня 1986 року спеціально для НВ розповідає головний редактор видавництва ВАРТО Олена Насирова

За десять місяців до Чорнобильської катастрофи новопризначений Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов під час візиту до Києва в червні 1985 року сказав на всю країну знамениту фразу: «На курорті живете, кияни».

Весна 1986 року була в Києві дружною і дуже теплою. Уже в першій декаді квітня зазеленіли і зацвіли дерева, і містяни сховали в шафи зимовий одяг. Як завжди в цей час діти з нетерпінням чекали довгих літніх канікул, а дорослі планували відпустки. Життя текло в звичному руслі, щоправда, додалися наївні очікування добрих змін після критики М. Горбачовим на ХХVII з’їзді КПРС «застійних явищ в економіці» в останні роки правління Л. Брежнєва.

«Курорт» закінчився і всі очікування обірвалися в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Від цього дня почався відлік нової, післячорнобильської ери. Хронологія фатальної ночі викладена в документах, книгах і статтях практично посекундно, проте і сьогодні зі стовідсотковою вірогідністю не названа причина аварії на ЧАЕС — найбільшої в історії людства техногенної катастрофи.

Недільний день 27 квітня минув у Києві як зазвичай. А вже зранку понеділка містом поповзли тривожні чутки. Ніхто нічого підтвердити не міг, та шила в мішку не сховаєш, адже з першої доби після катастрофи киян залучили до ліквідації наслідків — в першу чергу пожежників і воєнізовані автоколони. Та й перших постраждалих ліквідаторів для відправлення до Москви привезли в аеропорт «Жуляни». Але офіційна як московська, так і українська влада зберігала цілковите мовчання.

27 квітня на Республіканському стадіоні (нині НСК «Олімпійський») відбувся матч чемпіонату СРСР з футболу між командами київського «Динамо» і московського «Спартака». Трибуни просто неба були вщент заповнені, тут зібралося понад 80 тисяч уболівальників. Валентин Покровський, який займався в Україні добором гравців для «Спартака», в своїх спогадах пише, що йому було заборонено ділитися з московськими гравцями чутками про вибух. Тому він не знав, що відповісти на запитання футболістів: «Чому на вулицях обмаль людей?» або «Навіщо такої теплої пори потрібно закривати вночі кватирки в готельних номерах?»

Хоча в повітрі вже віяло тривогою, життя поки що вирувало у звичному ритмі: працювали магазини, театри, ресторани і кафе, тривали заняття в школах, вихователі шкільних груп подовженого дня і дитячих садків виводили на прогулянки малюків, а ввечері київські двори були заповнені дітьми та підлітками. До 29 квітня ніхто не квапився до залізничних кас, тож потяги прямували з вокзалу напівпорожніми, як зазвичай до початку сезону відпусток. 27−29 квітня на Хрещатику проходили багаторазові репетиції обов’язкової першотравневої демонстрації; разом з дорослими в них брали участь діти.

ЧАЕС безпосередньо підпорядковувалася Міністерству енергетики СРСР, тому українські партійні й республіканські керівники в перші дні після катастрофи принизливо були позбавлені інформації про те, що відбувається на відстані якихось ста кілометрів від столиці республіки. Ба більше, урядова комісія, яка прибула після аварії з Москви в аеропорт Бориспіль, не заїжджаючи до Києва, відразу виїхала до Прип’яті. Тільки 30 квітня в газеті Известия з’явилося коротеньке повідомлення від Ради Міністрів СРСР. «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію».

Але ніякі катастрофи не могли в ті часи зупинити масові перформанси, що демонстрували «єднання партії і народу». Республіканська влада, вже цілком усвідомлюючи масштаби небезпеки, прийняла злочинне рішення про проведення масових акцій у центрі Києва 1 травня.

Вітали демонстрантів Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький і вся українська радянсько-партійна верхівка, проте своїх дітей і онуків вони вже вивезли подалі від небезпеки. Але, звісно, пересічні громадяни про це не знали. Через багато років в одному з інтерв’ю В. Шевченко (в 1986 році Голова Президії Верховної Ради УРСР) на запитання про те, хто все-таки дав команду проводити демонстрацію, послалася на колективну відповідальність. «30 квітня відбулося засідання політбюро ЦК КПУ, де розглядалося це питання, і вчені доповіли, що радіаційний фон у Києві в нормі… З Москви надійшла вказівка, що немає потреби відкладати демонстрацію». Саме «московська» вказівка і вплинула на остаточне рішення. А ось посилання на вчених виглядає неправдоподібно, адже перше підвищення фону почали фіксувати вже з 11 години ранку 30 квітня, і проби води в місцях її забору для постачання Києва 29−30 квітня показали тисячократне перевищення бета-частинок.

2 травня центральні ЗМІ повідомили, що Чорнобиль відвідали Голова Ради Міністрів СРСР тов. Рижков і член Політбюро ЦК КПРС тов. Лігачов. Генеральний секретар ЦК КПРС тов. Горбачов і на київський «курорт» не приїхав, і місце аварії своєю присутністю не відзначив. У місті тривога поступово почала переростати в паніку, оскільки інформація надходила з різних джерел: від повідомлень «ворожих голосів» — радіостанцій Німецька хвиля, Бі-Бі-Сі, Голос Америки (звісно, звинувачених радянською пропагандою в інсинуаціях) до розповідей перших ліквідаторів та евакуйованих до Києва з Прип’яті жителів. На вулицях міста з’явилися поливальні машини, які кілька разів на день мили асфальт. На в’їзді до міста встановили пункти дозиметричного контролю.

По місцевому телебаченню почали транслювати виступи міністра охорони здоров’я УРСР А. Романенка, який розповідав, що нічого катастрофічного не відбувається, все йде за планом, киянам потрібно тільки дотримуватися деяких заходів: кілька разів на день проводити в квартирах вологе прибирання, ретельно закривати вікна і не випускати дітей на вулицю. Так виник сумний жарт: «Чистоту і порядок в квартирі забезпечить реактор номер чотири» (як відомо, на ЧАЕС вибухнув четвертий реактор). Певна річ, після рекомендацій міністра паніка кількаразово посилилася. Люди кинулися до вокзальних кас, намагаючись взяти квитки, щоб виїхати або бодай відправити з міста дітей. Багато, «діставши» заповітний квиток, саджали маленьких дітей в потяг під наглядом провідника, щоб у пункті призначення той передав дитину рідним або друзям батьків, заздалегідь повідомленим телеграмою.

За розповідями, не всі родичі в інших містах раділи приїзду киян, були навіть випадки, коли, опустивши очі, відмовлялися приймати у себе, кажучи: «Ну, ви ж розумієте, у нас діти, а ви можете бути „радіоактивними “, тому мало що може статися…» А дехто зі знайомих з інших населених пунктів телефонував до Києва не для того, щоб дізнатися про ситуацію і запросити до себе, а заради задоволення цікавості: чи правда, що киянам безкоштовно роздають червоне вино. Вино, звісно, ніхто в місті безкоштовно не роздавав, але, незважаючи на майже сухий закон, ініційований Горбачовим за рік до подій, на полицях магазинів раптом розширився асортимент червоних вин. Частина киян з їх допомогою цілком серйозно зайнялася «виведенням радіації з організму».

6 травня у напівпорожньому Києві, на Хрещатику, де гамма-фон перевищував норму в десятки разів, відбувся старт 39-ї велогонки Миру. До цієї спортивної події давно готувалися — вперше в історії велогонка починалася в СРСР. Боязка влада не вважала за потрібне скасовувати змагання. Заходу передував мітинг, який відкрив голова міськвиконкому В. Згурський, а для масовості на нього «добровільно-примусово» зібрали студентів київських вишів.

Далі в союзній і місцевій пресі панувала вже відверта брехня: «У Києві ділова, робоча обстановка». А справжній стан речей було відображено лише в документах і повідомленнях агентів КДБ, які були розсекречені лише через багато років. За спогадами В. Шевченко, Горбачов особисто телефонував Щербицькому 9 травня і вимагав «не поширювати паніку».

Але генсек був далеко, в безпечному московському Кремлі, тільки в середині травня він виступив з офіційною заявою про аварію, а майже два мільйони киян, більшість з яких не змогли вивезти своїх дітей, були тут, на місці, в Києві. І потрібно все ж віддати належне українському керівництву, що вирішило діяти на свій страх і ризик. Ще 8 травня Рада міністрів УРСР прийняла постанову «Про організацію праці і відпочинку учнівської молоді та оздоровлення дітей м. Києва та Київської області в 1986 році». Відповідно до документа 1−7 класи завершили навчальний рік 15 травня і були вивезені в оздоровчі літні табори в інші міста республіки. Влада оперативно розробила графік, які школи, куди і коли їдуть. Протягом тижня з київського вокзалу щодня прямували десятки ешелонів з дітьми. Термін «ешелон» тут не випадковий — ситуація справді нагадувала воєнний час. Авторка працювала тоді в школі, розташованій в Печерському районі, тому далі наводить особисті спогади і пряму мову.

«Наша школа виїжджала однією з останніх, 24 травня. Був призначений старший ешелону і його заступник — вчителі-чоловіки. Вихователями в першу зміну їхали педагоги школи, у кого були свої діти віком від семи до чотирнадцяти років. Ще кілька вчителів супроводжували поїздку і повинні були повернутися до Києва після того, як дітей розселять на місці відпочинку. Збір призначили біля школи, уздовж вулиці стояло кілька автобусів. Тут батьки, яких не допускали на вокзал, попрощалися з дітьми, і школярі рушили до транспорту. Я супроводжувала першокласників, які замикали колону, і опинилася між ними і батьками. Видовище було несамовитим: перелякані притихлі малюки із валізами в руках і рюкзачками за спинами, а декотрі мами з бабусями плакали, адже відправляють дітей в невідомість.

Після прибуття на вокзал вихід з автобусів і посадка у вагони здійснювалися в такому ж порядку: спочатку старшокласники, потім молодші. Всі мої восьмирічки помістилися в одному плацкартному вагоні під наглядом двох дорослих. Для нас з колегою спальні місця не передбачалися, тому всю ніч ми ходили по вагону або на пів години сідали на краю полиці когось із малюків. На ранок благополучно дісталися до міста Богодухова Харківської області, поселили дітей в піонерському таборі, і керівник телефоном доповів до Києва, що школярі влаштовані і розміщені. Після цього педагоги-супроводжуючі відбули назад тим же, але вже порожнім ешелоном. О шостій ранку нас зустрів мовчазний Київ, ми пішки дійшли від вокзалу до Печерська. А далі було наступне завдання — випускні іспити десятикласників, які залишалися в місті. Взагалі спогади про ці дні кінця травня 1986 року дуже важкі: погода чудова, все цвіте, світить сонце, а Київ майже порожній, і найжахливіше — в жодному дворі не чути дитячого гамору і веселощів”.

Тим часом влада продовжувала імітацію нормального міського життя. Наприкінці травня відбувся один з найпопулярніших в СРСР фестивалів мистецтв «Київська весна». У рамках фестивалю столицю України мали намір відвідати відомі співаки та артисти, але більшість розсудливо відмовилася від поїздки. А кияни також розсудливо утрималися від відвідування концертів просто неба на території ВДНГ.

Додаткові матеріали:

Книга “Чернобыль-Киев” Кирилл Степанец

Книга “Чернобыльская зона глазами сталкера” Кирилл Степанец и др.

Книга “Interesting Chernobyl” Kirill Stepanets

Книга “Пройти крізь Чорнобиль” Галя Аккерман