У Києві 60-х Фрагмент глави “Харчування і торгівля”
Щирого визнання і схвалення серед городян отримала така форма вирішення продовольчого питання, як надання працівникам підприємств, установ і закладів права створювати колективні товариства садівників. Держава безоплатно виділяла землю не сільськогосподарського призначення у межах міста і приміської зони. Дозволялося вирощувати городину, садові культури на ділянці площею 0,06 гектара (широко відомі “шість соток”), але будиночок мав бути тільки літнього типу — тобто з легких матеріалів і без опалення. Додаткова житлова площа заборонялася, представники правління садового кооперативу постійно робили “рейди” з перевірками, і якщо виявлялося, що до будиночку зроблено прибудови, їх негайно руйнували. Працівники заводу “Арсенал”, де з 1964 року працював автор, отримали земельні ділянки на Русанівських садах, в урочищі “Сирець” та в деяких інших місцях.
Збирання дачного врожаю полуниці на Русанівських садах. 1965 рік Фото О. Бормотова. З архіву Т. Воронової
Врожай, вирощений на шести сотках, потребував переробки і зберігання. Тому виникла ціла індустрія цього напрямку — від насіння, розсади, саджанців і добрив до засобів консервації. Традиційно і тут “планова система народного господарства” не встигала за попитом. Ручні машинки, якими закатували кришки на скляних банках, були двох типів і вигіднішими вважалися ті, що мали допоміжний ролик для відновлення кришок, тому що останні миттєво стали дефіцитом — їх розподіляли на роботі профспілки. Восени хазяйки вихвалялися кількістю “закатаних” банок і зверхньо посміхалися в продовольчих магазинах над трилітровими “державими” банками з жовтавими огірками розміром в долоню кожен. Втім, останні залюбки купували студенти з країн Африки, вважаючи їх стиглими плодами.
У Дарницькому гастрономі. 1970 рік
Фото О. Бормотова. З архіву Т. Воронової
Що ж стосується інших консервів, як м’ясних і рибних, так і фруктових-овочевих, то їх було обмаль. Наприклад, полиці у величезному торговому залі “Дарницького” гастроному (одного з нових таких магазинів, що будували на околицях) у відділах “Оселедці”, “Риба” й “М’ясопродукти” були зайняті здебільшого трьома “непрофільними” видами продукції — панірувальними сухарями, кабачкової ікрою в бляшанках і півлітровими банками з зеленим горошком. До речі, це зовсім не той горошок, до десяти видів якого ми звикли на полицях сучасних супермаркетів. Такий горошок тоді мав назву “мозкових сортів” і був дефіцитом, який або “діставали”, або вистоювали за ним у величезних чергах (дві банки в руки), щоб заздалегідь придбати для святкового столу. На полицях магазину на фото — так званий суповий горошок, який можна було використати тільки для приготування першої страви, тож він мало чим відрізнявся від сухого гороху.
Центральний гастроном на Хрещатику. 1962 рік З фондів Музею історії Києва
У великих гастрономах на центральних вулицях асортимент був кращим. Тож кияни з віддалених районів, які працювали у центрі, обов’язково заходили під час обідньої перерві або по закінченні робочого дня до гастрономів на Хрещатику (“Центральний” навпроти ЦУМу), на розі Львівської площі та вулиці Артема (поруч з колишнім Сінним базаром), на Володимирській (біля Золотих воріт) або на вулиці Лисенка (за оперним театром), де на верхній гранітній сходинці наріжного входу було вирізано глибоким контррельєфом слово “гастроном”. Всі ці магазини вирізнялися широким вибором продуктів, продавці мали формений одяг — білий халат і синій берет, старовинні касові апарати в торговому залі були в окремих будочках, але популярні продукти закінчувалися і там, тоді продавець відділу кричав з-за прилавка касиру: “Печінку не вибивати!”
Книга “У Києві 60-х” доступна в нашому магазині.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.