«Чоловіки одягалися в хутряні шуби до землі». Якими раніше були київські зими і як з ними справлялася влада — історія і фото

Новое время 16.12.20

Володимирська вулиця взимку. 1890-ті роки (Фото: Надано Оленою Насировою)

Автор: Олена Насырова

Як на сильний сніг, ожеледицю та інші «подарунки» природи реагувала міська влада в старому Києві, якими бували київські зими, який вигляд мали вулиці, чим розважалися містяни в холодну пору року і який одяг носили. Про все це — у новому матеріалі спеціально для НВ головної редакторки видавництва ВАРТО Олени Насирової.

Ще довго кияни згадуватимуть «добрим» словом нерозторопність комунальників під час ожеледиці грудня 2020 року. І хоча важко порівнювати мегаполіс другого десятиліття ХХІ століття з губернським містом кінця ХІХ — початку ХХ століття, багато хто зараз запитує: а як на подібні виклики природи реагувала міська влада в старому Києві, та й взагалі, якими бували київські зими, який вигляд мали вулиці, чим розважалися містяни в холодну пору року і який одяг носили.

Одразу слід зазначити, що Київ у старі часи неодноразово переживав природні лиха у вигляді сильних злив, катастрофічних паводків, рясних снігопадів і ожеледиці. Судячи з фотографій і листівок, які дійшли до нас, площі й вулиці навіть безпосередньо в центрі взимку не завжди своєчасно очищали від снігу і льоду.

Як і зараз, прибирання міста залежало від моторності та вольового рішення міського начальства. Наприклад, київський журналіст Сергій Ярон у своїй книзі «Спогади старожила», що вийшла в 1910 році, але присвяченій 1880-м, подає кумедну розповідь, як з нагоди очікуваного візиту до Києва імператора Олександра ІІ поліцмейстер Борис Гюббенет віддав «наказ про очищення снігу і сколювання криги з бруківки і тротуарів».

Наказ з якихось причин не виконав багатий купець і великий домовласник Микола Хряков. Тоді поліцмейстер «викликав 50 арештантів, і коли лід скололи, наказав відкрити парадні двері, що ведуть у квартиру господаря, і скласти весь сколений лід у вестибюлі». Сьогодні важко уявити подібне, навіть якщо під численними офісами і будинками, де працюють і живуть багаті кияни, виростуть крижані айсберги.

За старих часів містяни чекали настання холодів з радістю, оскільки налагоджувався санний шлях. Більшість продуктів у місто доставляли з-за Дніпра, тож чим довше тривало осіннє бездоріжжя і не приходили морози, тим вищими були ціни на молочні продукти і м’ясо, крім того, зупинялося постачання таких необхідних на зиму дров та інших габаритних вантажів. Частково ця проблема вирішилася після побудови Ланцюгового мосту, рух через який відкрили в 1853 році.

Безпосередньо в місті морози та іноді досить сильні снігопади, що супроводжували їх, створювали чималі незручності. Після появи доброго снігового покриву багато колісних екіпажів ставили на полоззя, водночас швидкість пересування зростала, але виникали й свої проблеми. На відміну від нашого часу, проїжджу частину практично не чистили, за винятком хіба що Хрещатика, де розташовувалася міська дума. Тому по сніжних вибоїнах пересуватися в екіпажі було нелегко і навіть небезпечно. Причому настільки, що, кажуть, лікарі-гінекологи в ті часи не рекомендували вагітним жінкам трястися на снігових заметах задля уникнення передчасних пологів.

З появою в 1890-ті роки в Києві трамвая постало питання про відповідальність за безперебійну роботу цього виду громадського транспорту і підтримання в належному стані трамвайних рейок. Тоді впровадили і систему штрафів, які стягувалися з приватної фірми, що володіла київським трамваєм. Наприклад, на початку 1906 року поліція уважно стежила за тим, як Товариство Київської міської залізниці (київський трамвай) прибирає сніг на лініях і біля них.

У січні городовий повідомив, що на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка) «робочі міської залізниці… розкидали зібраний по полотну Міської залізниці сніг і лід на бруківку уздовж Миколаївського парку (зараз парк Шевченка). … Вимогу … не скидати сніг виконати не захотіли».

Ну, з кого ж запитати за прибирання снігу вздовж трамвайних колій, якщо не з приватних власників? Ясна річ, що Товариство отримало пристойний штраф — 60 руб. з розрахунку 1 руб. за кожен погонний сажень (2,13 м) довжини лінії, на якій було зафіксовано порушення.

Але заради справедливості слід зауважити, що міський транспорт працював узимку досить стабільно. Безперебійно функціонував Михайлівський підйом (київський фунікулер), який забезпечував сполучення між Верхнім містом і Подолом.

Трамваї, найімовірніше, теж дотримувалися розкладу, інакше публіка не стояла б на зупинці біля Бессарабки, а розхапувала б візників, які чергували поруч в очікуванні клієнтів.

Основна робота з прибирання снігу та очищення тротуарів від льоду покладалася на київських двірників, оскільки ні про яку спецтехніку, крім мітли і лома, тоді ніхто не чув. Якщо ж через погодні фактори в місті виникали екстремальні ситуації, до боротьби зі снігом залучали солдатів і арештантів.

У сильні морози небідна публіка могла провести час у теплі будинку, у клубі або ресторані, а чиновний люд випити «для зігріву» в трактирі. Погано доводилося поліцейським, які несли службу надворі, а також посильним, рознощикам газет та іншій «дрібній сошці», вимушеним працювати в будь-яку погоду. Особливо страждали ті, хто не мав житла. Тоді в Києві не було відносно теплих підземних переходів біля станцій метрополітену, тому в холодні ночі в різних місцях міста запалювали і підтримували багаття, біля яких можна було трохи зігрітися.

А ось багата молодь, одягнувшись тепліше, із задоволенням ходила на каток і гуляла в зимових київських парках. Маленькі гімназисти, надівши ковзани, виходили на перервах у двір 1-ї київської гімназії (зараз це внутрішній двір «жовтого» корпусу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка) і там брали участь у снігових баталіях, які описав Костянтин Паустовський у своїх знаменитих мемуарах. А в художній дитячій повісті Валентини Осєєвої «Дінка» головна героїня, повернувшись вдень з гімназії, «поспіхом обідала і, захопивши свої ковзани, бігла на бульвар кататися». Схоже, що алею Бібіковського бульвару тоді не чистили від льоду.

Старші ж гімназисти і студенти каталися на освітлених ковзанках вечорами й у вихідні дні, коли там грав духовий оркестр. Це описано у того ж Паустовського в романтизованій ним історії про киянку Катю Десницьку — майбутню принцесу Сіаму.

Одна з таких ковзанок працювала взимку для всіх охочих у садибі Федора Мерінга. Зараз приблизно на його місці розташовується площа Івана Франка.

Слід зауважити, що Київ все-таки місто майже південне, тому занадто снігові або незвичайно морозні зими бували не так вже й часто. Але до зими готувалися серйозно і зимовий одяг купували заздалегідь. За спогадами мемуариста Олександра Паталєєва (повністю опублікованими в газеті «Последние новости» в 1913—1916 роках) у другій половині ХІХ століття в зимовий час «дами одягалися в великі салопи з дуже коротенькими рукавами, що надівалися тільки до ліктів». Це компенсувалося теплою муфтою. Мода на таку довжину рукава і муфту в дещо зміненому вигляді зберігалася і в 1910-ті роки.

А ось чоловіча мода за 30−40 років зазнала більш серйозних змін. Якщо за часів Паталєєва «чоловіки одягалися взимку в довгі до землі хутряні шуби з бобровими камчатськими комірами з пелериною, маючи на голові боброві шапки з оксамитовими денами або картузи з котикового хутра з таким самим козирком», то до початку ХХ століття довгополі шуби пішли в минуле, а їх місце зайняли набагато демократичніші пальто, часто з каракулевим коміром.

Гірше в морози доводилося тим, хто в будь-яку пору року зобов’язаний був носити форму — інженери, військові, поліцейські, листоноші, вагоновожаті, студенти, гімназисти. Але хай там як, у формі або в цивільному вбранні кияни з задоволенням ходили взимку в київські парки.

Вкритий льодом Царський сад навряд чи був комфортним місцем для прогулянок, проте знаходилися охочі відвідати його і в таку негоду. Хоча немає додаткових відомостей, і, можливо, фотограф, який зробив знімок для цієї листівки, якраз хотів зобразити для нащадків досить рідкісну для Києва ожеледицю такого масштабу.

Але на більшості старих листівок краєвиди київських зимових парків прекрасні: і Володимир, що дивиться на вкритий льодом Дніпро, і розчищені доріжки Володимирської гірки, і засніжена Аскольдова могила, і Купецький сад…

Тож не дивно, що кияни з задоволенням розсилали привітання з Різдвом, Новим роком і Хрещенням на таких поштівках із краєвидами київських парків друзям і знайомим. Можливо, саме тому і збереглася до наших днів велика кількість таких листівок.

Додаткові матеріали:

“Сергій Ярон. Київ у 80-х роках” Спогади старожила

“Старый Киев. Из воспоминаний старого грешника” Александр Паталеев