Як у Києві відзначали Новий рік 50−70−90 років тому і як місто виглядало раніше у зимові свята — історія та фото

Новое время

Автор: Олена Насирова

Поки ялинка на Софійській площі, яку багато хто вважає найкрасивішою за багато років, стала головним об’єктом паломництва в місті, головний редактор видавництва ВАРТО Олена Насирова в своєму новому матеріалі спеціально для НВ розповідає: як раніше виглядав передноворічний Київ і як відзначали його прихід 50−70−90 років тому?

У 1920-ті роки після всіх революційних і військових потрясінь, коли релігію визначили як «опіум для народу», різдвяна ялинка потрапила в опалу. Оскільки одномоментно відлучити народ від церкви було неможливо, почалася кампанія з дискредитації всіх церковних свят і висміювання супутніх їм атрибутів. Так, замість традиційного Різдва спочатку стали влаштовувати всілякі дійства на кшталт «комсомольського різдва» і «комуністичних святок» з читанням доповідей про шкоду релігії, організацією костюмованих вистав і карнавалів зі спалюваннями опудал язичницьких богів, а заразом й іграшок у вигляді кулаків, непманів, класових ворогів Колчака і Денікіна на ялинках.

У 1929 році Різдво оголосили контрреволюційним святом і офіційно заборонили, зробивши 7 січня звичайним робочим днем. Щоправда, у багатьох будинках продовжували прикрашати «підпільну» ялинку, часто ховаючи її в комірчині або навіть у шафі. А містом ходили пильні комсомольські патрулі, заглядаючи у вікна — чи не горять вогники на зеленій красуні в квартирах у «контри». Паралельно випускали агітаційні матеріали, покликані повернути увагу громадян в інше русло. Мовляв, нічого тут святкувати, краще займатися спортом на свіжому повітрі.

Тим більший подив викликала у громадян стаття в газеті Правда вірного сталінського соратника тов. Постишева, першого секретаря Київського обкому ВКП (б), що вийшла напередодні нового 1936 року. Чому з’явилася така ініціатива, санкціонована першою особою держави тов. Сталіним, зараз сказати важко. Можна припустити, що у такий спосіб влада вирішила трохи підняти свою популярність після жахливого Голодомору і перед початком Великого терору. Але, так чи інакше, пропозиція виходила від партійного керівництва України і набула підтримки й поширення в усій країні — новорічна ялинка повністю замінила ялинку різдвяну, а тов. Постишева навіть стали називати «архітектором дитячої радості».

Зрозуміло, за три дні 1935 року вже неможливо було встигнути прикрасити на площах міста ялинки і влаштувати повноцінне свято, хоча «кинуті на прорив» комсомольці нашвидкуруч спорудили пакетики із солодощами і швидко організували в місті ялинкові базари. Щоправда, прикрашати ялинки киянам було нічим, оскільки ялинкові іграшки вже багато років не вироблялися, а старі дореволюційні мало у кого збереглися. Але вже наступного року це з лишком надолужили.

Спеціальною постановою президії Київського облвиконкому фабрики й артілі зобов’язали виготовити у великій кількості ялинкові іграшки радянської тематики — аероплани, парашути, дирижаблі, танки, червоноармійці і, звичайно, нові наконечники у вигляді червоної п’ятикутної зірки замість шестикутної вифлеємської.

У 1936 році головну ялинку встановили на майдані Героїв Перекопу (нині Софійська), і фото ялинкового базару навіть опублікували в журналі Соціалістичний Київ. На ринках і в магазинах організували передноворічну торгівлю продовольчими товарами, красиво оформивши торгові прилавки та кіоски.

Під час нацистської окупації Києва напівголодним городянам було не до того, щоб встановлювати вдома ялинку. Але люди вітали один одного з новим 1942-м і 1943-м роком в очікуванні кращих часів. Наприклад, відомий київський художник-графік Георгій Малаков (тоді 15-річний підліток) малював вітальні листівки і продавав їх на Євбазі. А для молодшого брата Діми (майбутнього відомого письменника-києвознавця Дмитра Васильовича Малакова) створював святкову атмосферу малюнками-спогадами про довоєнне дитинство.

Офіційним святом 1 січня стало тільки в 1947 році, коли указом Президії Верховної Ради СРСР цей день був оголошений вихідним. Відтоді новорічне свято стало найулюбленішим у дітей і дорослих, оскільки було практично позбавлене політичного забарвлення. Доброю традицією стало розсилати новорічні привітання друзям і знайомим. У поштових відділеннях та біля кіосків Союздрук в кінці грудня збиралися черги за листівками новорічної тематики. Багато хто відправляв не лише листівки, а й вітальні телеграми на спеціальних тематичних бланках. Причому в межах союзних республік і автономних областей дозволялось відсилати телеграми національними мовами.

У дні шкільних канікул в усіх театрах, палацах і будинках культури організовували для дітей новорічні вистави з подарунками, в які входили кілька шоколадних цукерок, карамельки, іриски, невелика упаковка вафель або печива й іноді навіть пара мандаринок. Виробництво подарунків у спеціальній упаковці було налагоджено на київській фабриці ім. Карла Маркса. Батьки намагалися придбати для своїх малюків кілька квитків на новорічні ялинки, зазвичай їх поширювали по профспілковій лінії на більшості київських підприємств. Найпрестижнішими вважалися ялинки в Жовтневому палаці (нині Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України) і в Палаці спорту, відкритому в грудні 1960 року.

Хорошим подарунком дитині були квитки в київський цирк, де до свята завжди стартували тематичні вистави, і в київські театри на новорічні вистави. Багато представників старшого покоління із задоволенням зберігають спогади про новорічного Лускунчика в Театрі опери та балету або Білосніжку і сімох гномів в Палаці Україна.

Обов’язкові ранки проходили в дитячих садках. Вистава режисувалася вихователями й іноді батьками, дітям з підручних матеріалів споруджували карнавальні костюми — хлопчики зазвичай були зайчиками, а дівчатка — сніжинками. До групи запрошували Діда Мороза — цю роль виконував чийсь тато або, в крайньому разі, завгосп — єдиний чоловік у жіночому колективі. Для молодших школярів теж влаштовували свято, а ось старшокласники, затамувавши подих, чекали новорічний «вечір».

До 1970-х років звичаї стали вільнішими, і тоді, єдиний раз у році, дівчаткам можна було на шкільний захід нафарбувати очі, всім вбратися в неформений одяг і, на жах класним керівникам, навіть вдягнути джинси. А святкувати в класі дозволялося до 22 години з танцями під магнітофон «Юпітер», який приносив хтось із учнів.

Традиції влаштовувати новорічне гуляння у святкову ніч з випивкою і закускою на відкритому повітрі тоді ще не було. Ялинки встановлювали і прикрашали на міських вулицях і площах, біля них любили фотографуватися, але приходили до них вже під час прогулянки у вихідний день 1 січня.

Новий рік для більшості киян в 1960—1970-ті був святом сімейним. До нього готувалися заздалегідь — діставали продукти, яких все менше було на полицях магазинів. Шампанське, майонез і зелений горошок купували ще в жовтні-листопаді, м’ясо на ринках «відхоплювали» в середині грудня, за цукерками в коробках простоювали в годинних чергах біля фірмових магазинів Українські ласощі на вулиці Леніна (зараз Богдана Хмельницького), 14 або Лісова пісня на Карла Маркса (зараз Архітектора Городецького), 4. Прикраси на ялинку виробництва Київської фабрики ялинкових іграшок можна було купити, але теж не без черги, в спеціалізованих відділах ЦУМу і України на площі Перемоги, а також в районних універмагах.

За святковий стіл біля прикрашеної ялинки сідали о 9−10 годині вечора. У багатьох сім’ях в застіллі брали участь маленькі діти, які з нетерпінням чекали приходу гостей, щоб, ставши на стілець, прочитати віршик і отримати новорічні подарунки. Але головні подарунки дитина виявляла вранці під ялинкою, зазвичай батьки клали туди іграшки, цукеркові набори та книги.

Ще одним подарунком міг стати прихід додому 1 січня «справжніх» Діда Мороза і Снігуроньки, візит яких заздалегідь оплачувався батьками в фірмі Світанок. Щоправда, не обходилося без курйозів — якщо до вашої дитини черга доходила тільки до вечора, імпровізований дідусь, якому майже в кожному будинку підносили келих шампанського, міг погано триматися на ногах.