Від палаців до Держкіно. Зліт і падіння легендарних київських кінотеатрів — історія й архівні фото
Автор: Олена Насирова
Зовсім нещодавно, менше ніж рік тому, багато хто з нас любив закінчити робочий тиждень вечірнім відпочинком у кінотеатрі або у вихідні подивитися новий фільм на великому екрані разом з друзями.
На жаль, за короткий час перманентний карантин призвів практично до колапсу цієї галузі розваг — кінотеатри працюють нестабільно, а багато з них зовсім закриваються через нерентабельність. Така ситуація з кінотеатрами відбувається в історії Києва не вперше — вони пережили кілька великих злетів і дуже болючих, навіть трагічних падінь.
Перший показ «рухомих картин» у Києві відбувся у приміщенні театру Бергоньє (тепер ця будівля в перебудованому вигляді належить Національному академічному театру російської драми ім. Лесі Українки), яке тоді орендував знаменитий актор і режисер Микола Соловцов.
Сталася ця подія в середині грудня 1896 року, можна сказати, по гарячих слідах першого подібного «кіносеансу» братів Люм’єрів, що відбувся 28 грудня 1895 року в Гранд-кафе на бульварі Капуцинок у Парижі. У Києві покази мали величезний успіх у публіки — 52 покази за три з половиною місяці.
Це ще не був справжній кінематограф, оскільки сеанси відбувалися не у спеціалізованих залах — власники-іноземці проекційного апарата «кочували» містом у пошуках електрифікованих приміщень. Але, зрозуміло, що наші заповзятливі співвітчизники швидко зметикували, наскільки прибутковим може стати такий бізнес.
На одному з перших київських сеансів кінематографу Люм’єрів був присутній майбутній письменник Костянтин Паустовський з батьками і тіткою. У своїх спогадах Далекі роки він пише, що «ілюзіон» справив на нього незабутнє враження, а ось провінційно обережна тітка відразу висловила побоювання: «Чому він так шкварчить… Ми від нього не згоримо, як у курнику?» І треба зауважити, що вона дивилася в корінь, цим же питанням одразу серйозно перейнялася міська влада.
Нова розвага швидко набирала темп. Уже в 1906 році київський підприємець С. Френкель, серйозно взявшись за справу, заснував у місті прокатну контору і відкрив стаціонарний кінотеатр на розі Хрещатика і Прорізної в нижньому поверсі будівлі Російського страхового товариства. Через чотири роки він перетворив свою фірму на перше в країні акціонерне кінематографічне товариство С. А. Френкель, яке ґрунтовно зайнялося кінопрокатом.
Дуже успішним став і бізнес поляка А. Шанцера. Він вклав чималі кошти в переобладнання колишнього ілюзіону, який належав йому, на Хрещатику, 25 (стара нумерація, зараз приблизно на цьому місці сходи, що ведуть до Пасажу) в добре облаштований з дотриманням усіх правил протипожежної безпеки кінотеатр Експрес.
А до 1912 року збудував на протилежному боці Хрещатика в так званому Малому пасажі (нині практично на цьому місці розміщується будівля КМДА) найкращий на той час в Європі розкішно оформлений кінотеатр на 1100 місць.
Звичайно, не кожен бізнесмен мав такі кошти, як Шанцер. Але і підприємці середньої руки встигли заробити на кінематографі. Наприклад, якийсь Бонифатій Судольський, який ще з середини 1890-х років утримував на Володимирській гірці дерев’яний тир, що розташовувався приблизно навпроти Олександрівського костьолу, звернувся в 1907 році до влади. Він просив дозволу переробити тир на кінотеатр — добудувати кам’яне приміщення для розміщення кіноустановки, а колишній тир перетворити на залу для глядачів.
Дозвіл Судольський отримав, дав підписку, що монтери «будуть досвідчені і тверезі», щоб уникнути пожежі, і з 1909 року став офіційним власником Біограф-Тиру, зображення якого дійшло до нас на старій листівці.
Кінематограф став таким популярним, що навіть у дачних місцевостях, традиційних для відпочинку киян — Дарниці, Святошині та інших стали з’являтися приміщення, пристосовані для демонстрації фільмів. У самому місті жителі теж залюбки ходили в кінотеатри, яких до 1913 року було більше ніж сорок, з-поміж них приблизно десять розташовувалися на Хрещатику. Прибуток власників постійно зростав, і вони радісно підраховували бариші.
До речі, вже тоді щосили процвітало кінопіратство: часто демонструвалися придбані незаконним шляхом фільми, без зазначення режисерів, акторів і навіть країни-виробника.
Але чоловік мислить, а Бог рядить. Перша світова, російські революційні події, Громадянська війна і захоплення влади більшовиками призвели до відомих вельми сумних наслідків.
Багато хто ще пам’ятає заїжджену, вирвану з контексту цитату «вождя світового пролетаріату»: «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Насправді під час бесіди з Луначарським він казав, що необхідно «налагодити виробництво нових фільмів, пройнятих комуністичними ідеями», до того ж починати, на думку тов. Леніна, потрібно було з кінохроніки.
Водночас не мало значення, що «для привернення публіки піде… якась марна стрічка, більш-менш звичайного типу» (але, зрозуміло, така, що пройшла цензуру). Тобто мова йшла про «правильне» виховання пролетаріату і використання кіно з пропагандистською метою.
Тому не дивно, що більшовицька націоналізація на найпершому етапі торкнулася київських кінотеатрів. І треба зауважити, що «гегемону» дісталася від імперських часів відмінна спадщина. Відібраних у законних господарів кінотеатрів у 1923 році нараховувалося в Києві цілих двадцять два, здебільшого вони розташовувалися в центральній частині міста. Правда, в довіднику Весь Київ на 1925 рік названо тільки п’ять діючих.
Всі вони перебували на колишньому Хрещатику і були в дусі часу перейменовані в Держкіно, а щоб розрізняти, їм просто дали номери з 1-го до 5-го. Ці сумні назви не викликали запитань у нових жителів, які приїхали в місто на початку 1920-х, але для потомствених киян кінотеатри, як і раніше, були Шанцера, Експрес, Корсо… Та й асоціювалися вони з Хрещатиком, а не з вулицею Воровського — як називалася головна вулиця Києва з 1923-го до 1937 року.
Розкішний кінопалац, що колись належав Шанцеру, перетворився на 1-е Держкіно, а його ж колишній Експрес отримав номер 2. До речі, на фото добре видно, що за будинком, де він розташовувався, стоять будинки Великого пасажу, який уцілів під час Другої світової. Сьогодні це єдиний Київський пасаж.
До 1929 року нумерація кінотеатрів усталилася, їхня кількість зросла до 12, причому 8-м Держкіно значився кінотеатр на Львівській площі, який дивом дожив до наших днів і пам’ятний багатьом у другій половині ХХ століття як кінотеатр ім. Чапаєва на вулиці Артема. Під завісу НЕПу десять київських кінотеатрів перебували у віданні Всеукраїнського Фото-Кіно-Управління (ВУФКУ), а два здавали в оренду. Всі ці цифрові найменування зберігалися до Другої світової війни, але зрозуміти логіку і розібратися з перенумерацією, зробленою в 1920-х, можна тільки після вивчення довідкової літератури того періоду.
У 1930 році на Подолі відкрився перший побудований радянською владою кінотеатр, він же перший у Києві, розташований в окремій будівлі. Називався він 9-м Держкіно, а з кінця 1940-х років став кінотеатром Жовтень, відомим сьогодні кожному киянину. Зауважимо принагідно, що ніколи в Києві ані в побуті, ані в довідниках його назву не перекладали на російську мову.
У 1928 році було завершено будівництво Київської кінофабрики (згодом — Кіностудія ім. Довженка), і фотографії обох нових об’єктів, побудованих у модному тоді стилі конструктивізму за проектами архітектора В. Рикова, увійшли до своєрідного звіту Київської міськради — книгу Будова соціялістічного Києва (1932 рік), яка розповіла про успіхи радянської влади в новому будівництві.
Буквально через три роки цей архітектурний стиль піддали нищівній критиці за те, що він не відповідав «лінії партії». І якщо на комплекс кінофабрики не зазіхнули (мабуть, занадто великі гроші в неї вклали), то кінотеатр стали наводити як приклад вкрай невдалої архітектури.
У журналі Соціалістичний Київ у 1933 році з’явилася стаття, де наводили явно вигаданий анекдот вірнопідданих сталінських блюдолизів. Нібито в місті жартують, що «будівельники переплуталі фасади — і дворовий фасад з його брандбауерами поставили на вулицю», після чого архітектор, не витримавши такої наруги, вкоротив собі віку. Можливо, комусь ця байка і здавалася смішною, але архітекторові, який не потрапив у струмінь, тоді загрожувала цілком реальна небезпека не тільки отримати заборону на професію, а й опинитися у в’язниці. На щастя, Рикова оминула ця доля, а ось фасад зовсім новенького кінотеатру в 1934—1936 році переробили за проєктом архітектора С. Бабулевича.
Уже в середині 1930-х років під керівництвом Рикова розробили проект у стилі сталінського ампіру найбільшого в місті кінотеатру Форум. Його збиралися звести на вулиці Червоноармійській (зараз Велика Васильківська), 19 — на тому самому місці, де пізніше з’явився кінотеатр Київ. Однак через проблеми з фінансуванням будівництво, заплановане на 1937−1938 роки, затягнулося, і в підсумку до початку німецько-радянської війни проєкт реалізувати не встигли.
Загалом будівництво помпезних дорогих об’єктів, зокрема й кінотеатрів, у ті роки мало охопити насамперед центральну частину Києва. Тож мова про зведення «сталінських палаців» у віддаленіших районах не йшла. Але тема патріотичного виховання продовжувала бути більш ніж актуальною, тому невибагливій публіці на околицях доводилося задовольнятися переглядом фільмів у невеликих кінозалах, розташованих на перших поверхах старих будинків, а то й у зовсім непристосованих приміщеннях.
Функціонували кінотеатр ім. Шевченка на вулиці Саксаганського (на розі з Толстого), Іскра (раніше Фантазія) на вулиці Урицького (зараз митрополита Липківського), 38, Буревісник (старий Регіна) на вулиці Кірова (нині Сагайдачного) та інші.
Працювали кінотеатри і в непоказних окремо розташованих будинках — 1-го Травня (згодом відомий як Екран) на Брест-Литовському шосе, 7-е Держкіно на Лук’янівці, Колос на Подолі, перероблений з дерев’яного магазину мануфактури. Останній взагалі був посеред Житнього ринку, що розташовувався тоді по обидва боки Валів. Ця хитка споруда тряслася від трамваїв, які проїздили поруч, погрожуючи розвалитися, а його підлога по щиколотку була вкрита лушпинням від насіння, яке представники пролетаріату гризли в імпровізованому залі для глядачів (погодьтеся, це трохи нагадує публіку з відрами попкорну в сучасних кінотеатрах). Як не дивно, але Колос прослужив до кінця 1970-х років.
Крім того, для демонстрації кінохроніки і патріотичних художніх фільмів використовували приміщення численних Будинків культури і Клубів, що існували при всіх більш-менш великих київських підприємствах, а також у залах будівель громадського призначення. Наприклад, старожили Олександрівської Слобідки згадували, що в дитинстві бігали в Інститут цукрової промисловості (знищений під час війни, його місце уздовж сучасного Повітрофлотського проспекту зараз займає головний корпус Київського національного університету будівництва і архітектури), де щонеділі для всіх охочих «крутили кіно».
А публіка з центральних районів віддавала перевагу старим кінотеатрам на Хрещатику. Киянин Дмитро Макульський у своєму, на жаль, не опублікованому рукописі «Я — Киянин» зазначав: «…ставлення до показу кіно було шанобливе до благоговіння. Після третього дзвінка вхідні двері щільно зачиняли, засмикували портьєрами і до глядацької зали вже нікого не впускали».
Але репертуар що в центральних шикарних кінотеатрах, що на околицях у сараях, зрозуміло, був однаковим: «Кіно… „вчило“ нас пильності. Навколо були вороги! У багатьох фільмах вихідців з села зображали, як потенційних куркулів або скупих мужиків собі на умі. …Коли на екрані з’являвся Сталін, у залі лунали оплески».
А сам процес відвідування кінотеатру описаний у цих мемуарах так: «У кіно ходили, як у театр. Компанії або парочки зустрічалися заздалегідь, приходили в кіно, сиділи в буфеті, слухали естрадний концерт і потім дивилися картину. Після цього ще й прогулювалися Хрещатиком. Це був захід».
Все йшло своїм звичаєм, поки не почалася війна, а потім окупація Києва. У дні відступу Червоної армії війська НКВС замінували центр. Наприкінці вересня 1941 року Хрещатик з першими кварталами прилеглих вулиць був підірваний і практично весь згорів у страшній пожежі, що сталася внаслідок вибухів.
Разом зі зруйнованою вулицею загинули й усі установи культури. Так трагічно закінчилася ера старих київських кінотеатрів.
Додаткові матеріали:
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.