Від базару до Майдану. Як змінювалася головна площа столиці — історія і фото
Новое время 7.02.2021
Автор: Олена Насирова
За останні тридцять років Майдан Незалежності в Києві пережив три революції. Тут зводили і зносили пам’ятники, розбирали бруківку і будували нові фонтани. Про те, як розвивалася історія головної площі столиці, спеціально для НВ розповіла головний редактор видавництва ВАРТО Олена Насирова.
Ми не будемо зупинятися на древньому періоді історії місцевості, де з часом утворилася центральна площа Києва, про це багато написано в спеціальній літературі. Відразу перейдемо до етапу формування майдану (точніше, його частини) у звичній нам конфігурації. Сталося це на початку 30-х років ХІХ століття, коли її розчистили від залишків оборонного валу і почали поступово забудовувати одноповерховими дерев’яними будинками. На досить великому вільному просторі швидко виник базар, біля нього мандрівні артисти стали встановлювати свої тимчасові балагани.
Уже в другій половині 1830-х площа, що раніше за назвою місцевості іменувалася Козиним болотом, отримала назву Хрещатицька. Приблизно через десять років була зроблена перша спроба благоустрою її території. За розпорядженням генерал-губернатора Дмитра Бібікова, тут спорудили фонтан, який служив поїлкою для коней і був своєрідним пожежним резервуаром. Вода в нього надходила завдяки перепаду висот і, неочищена, била тоненькою цівкою. Ймовірно, виглядало це досить убого, оскільки кияни дали споруді зневажливу назву Потвора.
В середині 1850-х років на площі з’явилася перша кам’яна триповерхова будівля, яку в 1861 році придбало Губернське Дворянське зібрання, в ньому ж розташувалася невелика бібліотека з платним входом — перший подібний публічний заклад у місті. На протилежному боці площі (там, де зараз Головпоштамт) розміщувався двоповерховий будинок аптекаря Ейсмана з найкращими тоді в Києві магазинами на першому поверсі.
Поступово замість старих дерев’яних будинків площа забудовувалася більш сучасними кам’яними, в яких відкривалися трактири, невеликі готелі та торговельні заклади. До початку 1870-х років стихійну ринкову торгівлю на площі заборонили — базар частково упорядкували, частково перенесли в інші місця. На території, що звільнилася, стали проходити народні гуляння, і, як раніше, киян розважали вистави мандрівних труп.
У другій половині цього ж десятиліття адміністративний центр Києва змістився з Подолу на Хрещатик, у 1878 році на площі за проєктом архітектора О.Шилє побудували будівлю міської думи. Головний фасад будівлі напівкруглої форми був повернутий у бік Хрещатика. Крила будівлі спочатку мали два поверхи (в 1900 році їх надбудували), а головний корпус — три. Над триповерховою частиною височіла вежа з куполом, прикрашена кулею з позолоченою статуєю Архангела Михаїла — небесного покровителя Києва. Як писав історик М.Сементовський, «Цінність статуї [склала] 1,100 руб., а позолота, доставка, замовлення статуї і постановка її на вежу обійшлися до 1,000 руб.». Крім того, на фасаді встановили «годинник баштовий — виробу закордонного, з боєм». Перший поверх бічних фасадів думи віддали під магазини, в цей же будинок переїхала міська бібліотека, і тут же було виділено приміщення для нічного пункту чергування лікарів.
В тилу будівлі утворилася закрита площа, яку назвали Думською, там розбили сквер. У 1909 році в центрі скверу встановили чавунний фонтан (один з так званих малих фонтанів Термена). Щоправда, якщо вдень у сквері відпочивали городяни і бонни прогулювалися з дітьми, то вечорами на лівий бік виходили на роботу повії з Козиноболотної вулиці (зараз провулок Шевченка). Тож «чиста публіка» в темну пору доби намагалася уникати відвідування цього місця.
Тут зауважимо, що вся попередня розповідь присвячена лише одній частині сучасного Майдану Незалежності. Навпроти думи площі тоді не було — весь непарний бік Хрещатика між теперішніми вулицями Інститутською та Архітектора Городецького був забудований суцільним рядом багатоповерхових будинків. У першому поверсі № 15 (стара нумерація) на розі з Інститутською розташовувалася відома кондитерська Семадені.
Після вбивства в Києві в 1911 році прем’єр-міністра П. Столипіна було прийнято рішення встановити йому пам’ятник на Хрещатику перед думою. Його відкрили через два роки, але простояв він зовсім недовго і після лютневої революції був при великому скупченні народу знесений в березні 1917 року.
Нескінченні зміни влади 1917−1920 років мало відбилися на зовнішньому вигляді площі, хоча вона постійно перебувала в епіцентрі революційних і воєнних подій. У березні 1919 року, коли в місті правили більшовики, площа отримала назву Радянська. Після остаточного приходу комуністів з будівлі колишньої думи в червні 1921 року було знято фігуру Архістратига. І хоча її збиралися відправити в музей, цього не сталося. Ймовірно, скульптура просто пішла в переплавку, так само як і зниклий з площі фонтан. Приміщення думи передали новим органам влади, тут розмістився губвиконком; замість покровителя Києва на шпилі будівлі закріпили червону зірку, а його стіни перетворилися на один з головних майданчиків для розміщення пропагандистських плакатів.
Логічним кроком нової влади стало встановлення на місці поваленого Столипіна пам’ятника Карлу Марксу. Він був виконаний за проєктом скульптора Й.Чайкова і урочисто відкритий 1 травня 1922 року. Унаслідок поспіху і відсутності фінансів відкрили гіпсову копію, покриту бронзовою патиною, з тим, щоб потім замінити її повноцінним пам’ятником, відлитим з бронзи. Напередодні газета Пролетарська правда написала, що в день відкриття «перед пам’ятником Марксу продефілюють частини Київського гарнізону, готові показати пролетаріату Києва свою міць і зайвий раз кинути в паніку принишклу контрреволюцію». В результаті державна «міць» вилилася в те, що бронзову фігуру так і не було вилито, а копія, виконана в кубічних формах, виявилася настільки незграбною, що відразу ж викликала глузування. Про це залишилися спогади в літературі. О. Мандельштам уїдливо зауважив: «Ні, це не Маркс, це щось інше!», висловився щодо шедевра й М. Булгаков: «Слів для опису чорного бюста Карла Маркса, поставленого перед Думою в обрамленні білої арки, у мене немає. Я не знаю, який художник створив його, але це неприпустимо. Необхідно відмовитися від думки, що зображення відомого німецького вченого може виліпити кожен, кому не лінь».
Що стосується рядових киян, то їх глузуванням не було меж. У 1923 році Хрещатик був перейменований на честь вбитого в Швейцарії радянського дипломата В. Воровського, і тоді з’явився міський анекдот: стоїть Карл Маркс на воровській вулиціі тримається за кишеню сюртука зі своїм капіталом. Пам’ятник тихо і непомітно за одну ніч знесли на початку 1930-х років, що викликало неймовірне здивування киян, які вранці побачили на площі замість фігури класика пляму свіжого асфальту.
У 1934 році Київ став столицею радянської України, і в червні з Харкова сюди переїхав республіканський уряд і партійні органи. Будівлю колишньої думи зайняли Київські обком і міськком КП(б)У. З набуттям містом столичного статусу виникла необхідність в реорганізації і реконструкції головної вулиці: прибрали трамвай, розібрали бруківку на проїзній частині і наступного року Хрещатик повністю заасфальтували.
Не менш масштабні роботи виконали і на території скверу за урядовою будівлею. В цілому проєкт реконструкції площі, яка в 1935 році отримала ім’я «всесоюзного старости» М. Калініна, передбачав надбудову всіх будівель до шести поверхів, але не був реалізований. На площі зробили розворотне коло для трамваїв, всередині облаштували сквер і встановили новий фонтан, прикрашений скульптурною групою.
Під час нацистської окупації 1941−1943 років Хрещатик і частина площі перетворилися на суцільні руїни. Радянські війська, що відступали, замінували будинки головної вулиці, міни спрацювали 24 вересня 1941 року, виникла гігантська пожежа, що тривала кілька днів і знищила практично весь непарний бік і квартали парного боку від центральної площі до ЦУМу. А в ніч на 1 листопада підпільники довершили «роботу», підірвавши будівлю колишньої думи, за що гітлерівці помстилися розстрілом 300 заручників — ні в чому не винних киян, що на свою біду опинилися вранці в цьому районі.
Після вигнання нацистів у листопаді 1943 року практично відразу почалися роботи з розчищення завалів, а 22 червня 1944 був оголошений архітектурний конкурс на забудову Хрещатика. За його підсумками одним з рішень стало розширення площі в бік Липок. Так вона набула звичного нам сьогодні вигляду з двох частин, розділених головною міською магістраллю. Тоді були прибрані руїни будівель на непарному боці Хрещатика і залишки будівель на Інститутській вулиці, включно з руїнами так званого хмарочоса Гінзбурга — 11-поверхового прибуткового будинку, що розташовувався за адресою Інститутська, 16−18. На парному боці Хрещатика знесли остов колишньої думи і розпланували величезну клумбу.
16 серпня 1944 року по київських вулицях провели величезну колону полонених гітлерівців, пройшли вони і по Хрещатику. А в травні 1945 року з трибуни, встановленої на площі Калініна, українське керівництво приймало парад, присвячений Перемозі. У лютому 1946 року прямо на новій клумбі встановили величезну шибеницю і на очах великої кількості киян стратили 12 засуджених нацистських злочинців.
Будівництво на Хрещатику тривало з 1949-го до 1960 рокуі закінчилося зведенням будівлі наземного вестибюля станції Хрещатик з рестораном Метро. Стара частина площі Калініна виявилася забудованою тільки наполовину. Понад півтора десятиліття, до реконструкції, вона мала асиметричний вид через різний рівень поверховості будинків. Ймовірно, саме тому на видові фотографії та листівки зазвичай потрапляв тільки бік з новими будинками.
Після того як з площі прибрали трамвай, на місці трамвайного кола зробили розворотне коло тролейбусів. У його центрі зберегли довоєнний фонтан, але вже без скульптурної групи, яка сильно постраждала від військових обстрілів. З правого боку площі залишилися старі дореволюційні будівлі, зокрема маленький двоповерховий будинок, відомий тим, що в ньому у свого приятеля фотографа І. Гудовського бував Тарас Шевченко. Щоправда, кияни 1950−1960-х більше знали його за відомою рекламою на даху. Спочатку там був рекламний щит з питанням: «Чи вживають ваші діти печінку тріски?» А коли печінка тріски стала мати попит, щит зняли і встановили новий: «Хто морозиво вживає, той квітучий вигляд має». Це викликало подив у київського письменника В. Некрасова та у його мами: «Мати теж знизує плечима: Все життя їм морозиво, і ніколи цього не помічала».
З лівого боку між провулком Шевченка і вулицею Калініна (зараз Софійською) в 1952—1954 роках зросли два будинки-близнюки, в одному з яких відкрився гастроном з багато оформленими інтер’єрами. А в 1958 році закінчили будівництво Головпоштамту.
На великій території нової частини площі, розкритої в бік Липок, зробили тераси, з’єднані сходами, і розбили газони. У 1958−1960 роках на верхній терасі замість зруйнованого будинку Гінзбурга був зведений готель Москва (зараз Україна). За початковим задумом групи архітекторів, очолюваної А. Добровольським, вона мала нагадувати московські сталінські висотки. Але в 1955 році вийшла сумнозвісна урядова постанова про боротьбу з архітектурними надмірностями, будівництво затяглося, проєкт довелося переглянути. В результаті будівля вийшла досить дивною — зрізаною зверху і завершеною плоским дахом.
У такому вигляді площа Калініна перебувала до середини 1970-х років, поки в 1974 році на ХХV міській партійній конференції не було прийнято постанову про перетворення Києва на зразкове комуністичне місто. І хоча на реконструкцію головної площі тоді оголосили конкурс, до реалізації, як це буває, справа не дійшла. Єдиним підсумком стало знесення будівлі колишнього дворянського зібрання і ще двох будинків за ним, і будівництво на цій ділянці Будинку профспілок за проєктом архітекторів О.Малиновського і О.Комаровського. У 1976 році додалося ще одне нововведення — на площі з’явилася станція метро нової Куренівсько-Червоноармійської лінії (нині Оболонсько-Теремківська), що теж отримала ім’я Калініна.
Оскільки наближалася ювілейна дата — 60-річчя Жовтневої революції, влада почала поспішати з реконструкцією площі. Щоправда, до ювілею в 1977 році встигли надати новий вигляд тільки тій частині, що виходила на непарний бік Хрещатика. Перед готелем Москва встановили монумент на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції, виконаний у вигляді пілона з червоного граніту з 9-метровою фігурою Леніна. Нижче перед нею розташовувалася відлита з бронзи група у вигляді чотирьох статуй — робітника, селянина, працівниці і матроса (автори проєкту скульптори В. Бородай, В. Зноба, І. Зноба). Площу і станцію метро під нею перейменували, назвавши на честь Жовтневої революції. Вперше тут встановили трибуну, з якої партійне керівництво приймало парад. Рух колон військових і демонстрантів тепер розпочинався не від нинішньої Європейської площі (як було довгі роки раніше), а з боку Бессарабки. Київські дотепники тут же придумали жарт про те, що, виявляється, 60 років всі крокували в неправильному напрямку.
У 1980 році закінчили тривале будівництво Будинку профспілок і продовжили роботи з реконструкції старої частини площі. Діяльність активізувалася, оскільки було прийнято урядове рішення широко відсвяткувати 1500-річчя Києва — з точки зору багатьох істориків вельми спірна дата. На площі знесли ще вцілілі старі будинки і, вирівнявши поверховість комплексу, побудували нові — для готелю Червона Зірка (зараз готель Козацький) і житлового будинку з пам’ятним багатьом киянам магазином Поезія в першому поверсі (в наш час тут офісні приміщення). Старий фонтан в центрі розворотного тролейбусного кола прибрали, ліквідували сквер і побудували новий фонтан Дружба народів. Буквально через кілька років з нього демонтували герби 15 союзних республік, а саму споруду урізали по висоті. Оскільки зовні фонтан нагадував гральний стіл казино, його моментально охрестили Рулеткою, і офіційна назва була забута. Від головного фонтану в бік Хрещатика розпланували ще шість фонтанів меншого розміру в два ряди. Треба сказати, що в такому вигляді площа полюбилася киянам, біля Рулетки відпочивали в спекотні дні, тут призначали побачення, сюди приходили десятикласники після останнього дзвінка.
У серпні 1989 року на площі сталося страшне нещастя — впав портик будівлі Головпоштамту, поховавши під собою 11 осіб.
Місце трагедії огородили і розпочали ремонтні роботи, які з ряду причин затягнулися майже на десять років і були повністю закінчені тільки до 10-річного ювілею Незалежності України. На протилежному боці площі за цей час відбулося безліч змін. У 1991 році був демонтований пам’ятник на честь Жовтневої революції, поспостерігати за знесенням прийшли сотні киян. Площу перейменували в Майдан Незалежності, так само назвали і станцію метрополітену. У 1994 році оголосили конкурс на архітектурний пам’ятник-символ здобутої Незалежності, який мав прикрасити Майдан.
У 2001 році почалася реконструкція Майдану, влада вирішила його осучаснити та зробити «більш європейським». Не такі вже старі і досить естетичні фонтани прибрали в ім’я будівництва під площею величезного торгового центру Глобус. Від головного фонтану відмовилися, і на місці «Рулетки» з’явилася прозора півсфера — частина імпровізованого глобуса. На решті території встановили чотири прозорі піраміди, а в квадрат між ними помістили шість невеликих фонтанів у два ряди.
Перед початком масштабного будівництва археологам не дали часу на проведення повноцінних археологічних досліджень. Більш того, багато виявлених унікальних артефактів в прямому сенсі слова тоді закатали в асфальт. Перед півсферою поставили ворота Архистратига Михаїла, на них встановили фігуру самого покровителя Києва. Уїдливі городяни знову зайнялися словотворчістю і назвали скульптуру Бетменом.
Друга половина площі теж зазнала значних змін. Після конкурсу, що тривав шість років, на найкращий пам’ятник, що символізує українську Незалежність, тут спорудили колону висотою близько 60 метрів, облицьовану білим мармуром, на постаменті у вигляді барокового християнського храму. Колону вінчає фігура дівчини в українському національному костюмі з калиновою гілкою в руках (скульптор А. Кущ). І вже традиційно кияни відреагували на міські нововведення — пам’ятник багатьом не сподобався і тут же отримав альтернативне ім’я Галя з калиною, або просто Галя.
За тридцять останніх років площа стала свідком трьох революцій: студентської революції на граніті 1990 року, Помаранчевої революції 2004 року і Революції Гідності 2014 року.
Додаткові матеріали:
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.